По благословению Предстоятеля Украинской Православной Церкви Блаженнейшего Владимира Митрополита Киевского и всея Украины
"...радость моя, молю тебя, стяжи дух мирен, и тогда тысячи душ спасутся около тебя".

прп. Серафим Саровский
Житие преподобного Иова Почаевского

     Преподобний Іов народився у 1551 році в Галичині, на Покутті, що лежить між Карпатами та Дністром, біля міста Коломиї. Батьки його, побожні та христолюбиві люди, Іоан та Агафія на прізвище Желєзо при святому хрещенні дали хлопчикові ім'я Іоан, на честь пророка та Предтечі Господнього Іоана.
     Маленький Іоан з дитинства увібрав у себе дух батьківської побожності, щирості й любові до Бога та Православної Церкви. Приклади великих християнських подвижників, насамперед тезоіменитого йому Предтечі Господнього Іоана, пізніше твори преподобного Іоана Лєствичника, житія преподобних Сави Освященого та Іоана Дамаскіна були азбукою християнського благочестя для. майбутнього Преподобного. "Малий літами, але досконалий розумом", як пише його біограф Досифей, хлопчик вже тоді відрізнявся від звичайних дітей своїми високими духовними прагненнями. Ніколи слово й діло, знання та вчинки не йшли в нього всупереч, але завжди була між ними повна відповідність. Все подальше життя Преподобний ніколи не прагнув до слідування таким аскетичним подвигам і чеснотам древніх подвижників і святих людей, до яких не почував себе спроможним, а завжди вибирав для наслідування тільки те, що найбільше відповідало його духовному зростанню і потребам душі. Тож і не дивно, що в душі, яка прагнула до самітництва та пустельного подвижницького життя, любов до Бога взяла верх над сильною любов'ю до батьків, і Іоанн вирішив залишити їх, щоб стати монахом - воїном Христовим.
     У десять років хлопчик таємно покидає батьківську оселю і вирушає до найближчого Угорницького Спасо-Преображен-ського монастиря, що знаходився в Галичині, в Карпатських горах, та просить ігумена прийняти його "послужити братії". Прозорливий ігумен, передбачаючи в хлоп'яті Божого обранця, радо прийняв його та поставив нести послух церковний. Отрок Іоан ревно віддається своїм обов'язкам, але, не задовільняючись ними, прагне вгодити кожному з найменших монастирських робітників різними послугами, виявляючи доброзичливість, покірливість та братолюбство. Смиренням та аскетичними подвигами Іоан очищав і вдосконалював свою душу та тіло. Ігумен, бачачи його добрі нрави та глибоке смирення, прийняв його до числа іноків обителі і незабаром (з загальної згоди братії), як говорить його біограф, постриг (на дванадцятому році життя) в монашество, давши йому ім'я Іов. З цього часу перед просвітленим розумом інока постав новий великий взірець для наслідування - образ життя вітхозавітного праведника, багатостраждального Іова. "Не ім'ям тільки, говорить про юного Іова описувач його житія Досифей, але й самим ділом багатостраждальному вітхозавітному Іову блаженнійший отець наш Іов не тільки уподобився, але, скажу краще в усіх скорботах житія далеко перевершив. Тому що в того скорбота від скорботи, хвороба від хвороби народжувались попущенням Божим; цей же добровільно, за власним бажанням, томився, не жаліючи себе, при проходженні ступенів найжорстокішого подвижницького життя".
     Життя преподобного Іова після прийняття іноцтва настільки було чистим і бездоганним, не дивлячись на весь тягар іноцького подвигу, що Досифей у написаному ним житії Преподобного уподібнює його ангелу. "Был, -говорить він про Преподобного, - инок весьма искусный, нє так летами как добродєтєлями украшенный, живя посреди братии, как ангел и с каждым днем все более и более совершенствуясь в добродетели". Так вдосконалювався Преподобний і, не дивлячись на свої роки, став прикладом і взірцем для братії, своїм життям даючи зрозуміти їм їхні достоїнства та недоліки, чи, як говорить Досифей, "быв всем на позор и на пользу". Угорницький настоятель не помилився, коли визнав у ньому «доброго воїна» Церкви. Проводячи рівноангельне життя і зростаючи в чеснотах, Іов дійшов повноліття - 30 років (десь у 1581р.). Тоді настоятель монастиря запропонував йому прийняти сан священика. Смиренний інок довго відмовлявся від цієї високої честі, але, поступаючись перед волею настоятеля, мусив задля святого обов'язку послуху прийняти пресвітерський сан.
     Сяючи світлом віри й побожності, Іов скоро став відомим по всій Галичині та на Волині.
     В цей час для православної Західної Русі, за попущенням Божим, настало важке випробування. Король польський на Люблінському сеймі 1569 р. присягав на хресті Господньому, що всім народам, об'єднаним під його владою, не буде кривди в його королівстві, а всім буде однаковий захист і один закон, справедливий для всіх. Але він та його шляхтичі зламали свою присягу і обманули довірливих. Вони склали вигідну для себе конституцію, за якою споконвічні українські землі було захоплено польськими та ополяченими українськими магнатами. Позбавивши українських людей усяких прав, польське магнатство, заохочуване єзуїтами, наклало свою руку на свободу совісті українського народу. Віру Православну вони віддали на приниження, ганьбу та переслідування, називаючи її «хлопською вірою». Православні храми часто силоміць передавались уніатам і навіть католикам, а іноді нарівні з шинками й млинами віддавались в оренду, і орендарі тільки за плату дозволяли відправу в церкві. Внаслідок таких насильств велика кількіть української шляхти відцуралася свого народу, Православної віри і подалася за королівсько-панською ласкою до латинства. Але ще було чимало древніх шляхетних родів, які залишалися вірними рідному народові та Православ'ю. Їх очолював сильний, мудрий й авторитетний навіть при королівському дворі князь Констянтин Острозький. Йому потрібні були помічники для зміцнення Православ'я в боротьбі з войовничим католицизмом. Довідавшись про святого подвижника, князь Констянтин зупинив свій вибір на молодому угорницькому священоінокові. Він почав просити ігумена Угорницького монастиря відпустити Іова до Лубенської обителі, що знаходилася у маєтностях К. Острозького, щоб Іов своїм прикладом підтримав в ній дух істинно християнського православного монашества. Йому хотілося бачити в іноках істинних монахів, якими вони повинні були бути, виконуючи настанови законо-положників монашества, - людьми особливо твердими в вірі та провідниками в життя своїх переконань, людьми з повною відповідністю між словом, почуттям і ділом, стійкими проти спокус іновір'я та єресей. Він бажав, щоб монастирі, що знаходяться в його володіннях, були розсадниками таких істинних представників православного монашества, і через це протиставити їх з одного боку протестантським общинам, з другого - католицьким монашеським орденам і, особливо, єзуїтському. Такій задачі князя Острозького відповідало життя преподобного Іова. Острозький знав, що Преподобний з дитинства любив займатися читанням книг і намагався уподібнюватися своїм життям взірцям древнього монашества. Знаючи це, він не раз звертався до ігумена Угорницького Спасо-Преображенського монастиря, просячи його відпустити блаженного Іова до Хрестовоздвиженської обителі, що знаходилася в місті Дубно, на острові, для того, щоб він своїм прикладом показав інокам цієї обителі "образ працелюбного та богоугодного житія", вчив братію та керував її життям духовним. З жалем у серці вислуховував ці прохання ігумен Угорницький, але в силу того, що вони повторювалися безперервно, повинен був задовільнити прохання князя і відпустити Іова з Угорницької обителі.
     Незабаром, після переходу до Дубенського монастиря, братія обирає Іова своїм ігуменом. Це звання додавало Преподобному нових обов'язків в зв'язку з пригнобленим становищем Православ'я тодішнього західного краю та особливим розташуванням Дубенського Хрестовоздвижен-ського монастиря (знаходився біля самого міста, і будучи одним із відомих центрів громадського життя, повинен був виконувати роль світильника для населення околиць). Двадцять років Преподобний був ігуменом і керівником духовного життя Дубенського монастиря. Важкі то були часи для Православної Церкви.Тоді повстала на Україні так звана унія, що мала на меті поступове навернення православних до католицизму. Багато бід та лиха вчинила православним ця унія, бо незгідних з нею жорстоко переслідували по всій Україні, Литві й Білорусії, що належали тоді до Польської Речі Посполитої. Але преподобний Іов Желєзо стояв у перших рядах захисників рідного народу і борців за Православ'я. Цей праведний муж дійсно був твердий і непохитний, як залізо. Таким він був не тільки в своїх подальших монашеських подвигах, але й у відстоюванні прав свого народу та в обороні Православної віри. У Лубенській обителі та її околицях він своїм словом і прикладом підтримував дух народної відданості Православній вірі, а тому його обитель у той час була одною з твердинь Православ'я на Західній Україні. При сприянні та покровительстві князя Лубенський ігумен одразу ж виступає на захист гнобленого Православ'я. Преподобний розумів, що першим засобом для знешкод­ження латино-уніатської пропаганди має бути церковна просвіта в дусі чистої віри, а тому докладає усіх зусиль до переписування та поширювання книг духовно-релігійного змісту. З цією метою він зібрав навколо себе ціле братство, яке за його вказівками вивчало та перекладало слов'янською потрібні книги та переписувало їх для поширення у великій кількості. Преподобний і сам, як оповідає його житіє, «писанием книг церковних упражняшеся". Перший автор «Жития блаженного отца нашего Иова Железо», учень його, ієромонах Досифей пише, що ці книги «до сего дне в том же монастире обретаются» (вид. у Почаєві, с. 5). І, справді, в Почаївській Лаврі зберігалась до 1932 року, як пам'ятник літературної праці Преподобного, «КНИГА БЛАЖЕННОГО ІОВА ПОЧАЄВСКОГО, ВЛАСНОЮ РУКОЮ ЄГО НАПИСАННАЯ» (каталог, № 127), що містила в собі до 80 повчань, бесід і проповідей Преподобного. На превеликий жаль, цю книгу, разом з іншими архівними документами, було забрано до Варшави під час буржуазно-польського панування. Але, на наше щастя, цю книгу, написану Преподобним слов'янською мовою, було перекладено і видано в 1884 р. під редакцією професора Київської духовної академії Н. І. Петрова під назвою «Пчела Почаевская». Отже в нас є повна змога оцінити писанні праці Преподобного на захист Православної віри. Переглядаючи її, бачимо, що вона містить власні повчання преподобного Іова, а також виписки із святоотецьких творів, аскетичної літератури та творів інших авторів, спрямованих проти іновірців, єретиків та сектантів, які сіяли смуту серед тогочасного русько-українського населення.
     У XVI столітті в Західній Україні поширювалися різні протестантські погляди ( зокрема соцініанські), які проповідували монотеїзм в іудейській формі і ставили Мойсейові книги вище Євангелія. Ці єретики відкидали догмат Святої Трійці, Божество Іісуса Христа, втілення та викуплення, а також Пріснодівство Божої Матері і християнські Таїнства. Ця єресь прийшла і на Волинь, де проживав єресіарх Ігнатій Косой. Там він мав чимало громад із своїми школами, вчителями та проповідниками. Природно, що преподобний Іов не міг бути байдужим спостерігачем діяльності сектантів. У його книзі знаходимо апологетичні тлумачення найважливіших догматів Православ'я - про Св. Трійцю, про Божество Іісуса Христа, про істинну Божественну та людську природу Його, про Пресвяту Богородицю, про хрещення та все те, що відкидалося єретиками.
     Однак, борючись з протестантськими сектами, Преподобний не випускав з поля зору і найбільш активного ворога Православ'я - войовниче латинство. В слові на Великий четвер зустрічаємо його гострі виступи проти католиків, які відправляють таїнство Євхаристії на опрісноках, зневажаючи цим приклад Самого Христа та передання всієї Церкви. Видання слав'янської Острозької Біблії, цієї величної пам'ятки просвіти XVI ст., не обійшлося, зрозуміло, без порад та благословіння Преподобного. Обороняючи Православ'я від іновірців, преподобний Іов насамперед пильно виконував також свої обов'язки настоятеля монастиря, дбав про зовнішнє та внутрішнє впорядкування його життя, що знаходилось у крайньому занепаді не тільки в Хрестовоздвиженському, але й у всіх південно-західних монастирях того часу. Сучасник преподобного Іова, ігумен Троїце-Сергієвої Лаври, старець Артемій, писав наступне: «о общежительном чине обретохом писано от святих, яко прежде многих лет разрушися таковое жительство». Намагаючись відновити порядок у монастирі Преподобний звернувся до Студійського уставу, який засновники монастиря поклали за взірець. Зрозуміло, що при тодішньому становищі спільножитнього устрою Преподобний помітив багато відхилень від основного уставу ввіреного йому монастиря.
     У обителі Феодора Студіта, за зразком якої було влаштовано Хрестовоздвиженський монастир, з початком Великого посту монастирські ворота зачинялися і відчинялися для мирян тільки в Лазареву суботу. В афонському уставі 971 року, складеному за редакцією студійського ігумена Євфимія, було обов'язковим для насельників, щоб у святу чотиридесятницю всі: і ті, хто подвизається наодинці, і ті хто живе спільно, перебували у безмовності і не ходили один до другого без вагомої причини або без крайньої потреби лікування срамних помислів. Та й самим ігуменам не дозволяється в ці святі дні, крім субот, здійснювати роботи, або робити що-небудь інше, крім духовного, без особливої необхідності. Навряд чи дотримувалися цього всього в Хрестовоздвиженському монастирі до ігуменства Іова; тим часом, він відновив такий порядок життя в монастирі. Недарма побожний князь Констянтин Констянтинович полюбляв усамітнюватися в Лубенській обителі, проводячи тут іноді по цілому тижневі і відкриваючи душу святому ігумену.
     Існує переказ, що Констянтин Острозький, маючи особливу любов і повагу до цього монастиря, на першому тижні Великого посту усамітнювався для молитви та посту, готував себе до сповіді й святого Причастя, скидаючи з себе тут княже вбрання і зодягаючись в іноцьке.
     Запроваджуючи такий порядок спільного життя, преподобний Іов, звичайно, перш за все піклувався про піднесення духу монашеського життя в монастирі та найбільшого його наближення до того високого прикладу, який було покладено за основу. З турботою про духовність обителі Преподобний звертає також увагу на підняття внутрішнього духового життя у ввіреній йому обителі. За статутом настоятель кожну седмицю декілька разів повинен був повчати братію або сам, або через кого-небудь іншого. Так, наприклад, у перші шість тижнів Великого посту, за винятком субот і неділь, у Хрестовоздвиженському монастирі для братії проводились читання з «Лєствиці» преподобного Іоана Синайського. Між рукописами обителі збереглася ця книга сучасна преподобному Іову, з вказівками читань із неї протягом шести седмиць Великого посту на кожний день тижня, за винятком субот і неділь. Після Лазаревої суботи повчальні читання не припинялися, але вже набували іншого характеру, - складалися зі святоотецьких і власних слів, бесід Преподобного, висвітлюючи найважливші моменти та таємниці глибин нашого покаяння. Сам Преподобний ревно виконував усі вимоги статуту, являючи собою взірець монашеського життя.
     Преподобний також і сам займався складанням книг. Він робив виписки з творів святих отців і складав повчання та бесіди. Така діяльність ігумена, його слава та святість приваблювали до себе віруючий народ та робили його широко відомим. «Сего ради, - оповідає Досифей, - начаша вся окрестния страны совирдясь, чєстию и похвалами стужати ему». Це було не до душі смиренному інокові, бо не того він шукав, прийшовши до монастиря ще в ранні роки.
     Тому в преподобного Іова виникає бажання залишити Лубенський монастир і шукати собі іншого місця для подвигів, подалі від слави людської. На той час князь Острозький, змагаючись з католицизмом, бажав перетворити усі монастирі на своїх землях у спільножительні за уставом святого Василія Великого, що скасовувало можливість самітницького життя, до якого з дитинства прагнула душа Іова. Тому-то і пішов він на гору «от древле светлостию чудес многих сияющую», бо бажав спасатися тут в тиші безмовного пустельництва.
     Таємно покинувши у 1604 році Лубенський монастир після 20 років ігуменського служіння, та, уславивши його над усіма монастирями того краю, преподобний Іов у вигляді простого монаха оселяється на Почаївській горі, яка була відома чудесним з'явленням на ній Матері Божої. Монахи там проводили затворницьке життя в окремих печерах і сходилися до церкви тільки на молитву. Але недовго Божому праведникові судилося бути в усамітненні. Промисел Божий судив інакше.
     У 1597 році володарка Почаєва, побожна Ганна Гойська, передає до збудованої на Почаївській горі Успенської церкви чудотворну ікону Богоматері (дарунок грецького митрополита Неофіта благочестивій поміщиці за її гостинність), яка до того часу перебувала в домі Гойської, і обдарувала обитель землею та маєтками з тим, щоб монастир з пустельницького було перетворено на спільножительний.
     Порядок життя монастиря тільки почав створюватися. Ми не знаємо імен перших насельників Почаєва, знаємо тільки, те, що на той час, коли преподобний Іов оселився на горі, братія була дуже небагаточисельною. Але відчувши у Преподобному велику духовну силу, єдинодушно зі слізними проханнями поставила його ігуменом та начальником нововлаштовуваної обителі. Цікаво, що ні письмові свідоцтва, ні усні передання не зберегли ніяких свідчень про настоятелів, які б передували преподобному Іову. До нього почаївські пустельники, за прикладом 12 пустельників Афону, могли і не мати особливих настоятелів, а тільки керувались настановами духовних старців, імена яких не збереглися. Преподобний Іов був першим справжнім організатором Почаївської обителі, що тільки-но виникала.
     За словами Досифея, «сицєвого стража зело подвижна и искусна изволи имєти Прєсвятая Дева Богородица Мария в своєй небеси подокящєйся обитєли». Преподобний ввів в своїй обителі древній Студійський устав, влаштовуючи в ній життя за прикладом Києво-Печерської Лаври.
     Подвижник, який шукав усамітнення, знову став пастирем душ людських. Цього разу йому довелося прийняти на себе ще більше турбот і праці, ніж колись у Дубні. В ті перші «післяуніатські» роки потрібно було мати велику мудрість, твердість волі, глибоку впевненість та стійкість в Православ'ї не тільки для того, щоб керувати обителлю, що будується, але і просто для того, щоб зберегти свою віру. І ось, великий аскет, любитель молитовної тиші та пустельництва ревно береться за цю, Богом дану йому справу, не нехтуючи тягарем тієї праці, що пов'язана з матеріальним влаштуванням обителі.
     І весь цей тягар та клопоти, такі чужі його внутрішньому духовному устрою й високій молитві та подвигам, з покорою несе він до кінця свого життя, тому що такі задачі покладалися на нього Промислом. І в подальшому ми бачимо Преподобного у ролі ревного захисника інтересів Православ'я та обителі. Виникало багато турбот. Ці турботи були не тільки матеріального характеру, але й спричинялися тією самою боротьбою з латинством і протестантством.

 

Памятка христианину:

Панорама храма:
Панорама храма

Рекомендуем посетить:
Свято-Успенская Киево-Печерская Лавра
Монастыри и храмы Киева
Храм свв. мчч. Адриана и Наталии
Get Adobe Flash player
Київська Митрополія Української Православної Церкви